Містечко Бережниця знаходиться на лівому березі річки  Горині при впадині в неї річки Бережанки за 138 км від Луцька. До першої світової війни було воно складовою частиною Луцького повіту, крайньою північно-східною точкою на  його  адміністративно-територіальній карті, тому-то й з Луцьком пов"язують його вікові духовні й економічні зв"язки і наше містечко не раз відігравало важливу роль в історичній долі Бережниці. В Держархіві Волинської області зберігаються численні документи, історичні джерела, які й стали основою для написання цих, досі невідомих, сторінок з минулого цього чарівного поліського містечка над Горинню.

Дослідження Антончика Антона Хомича

На сторінках його історії можна  можна відшукати імена наших православних князів   Гольшанських, Острозьких, які були засновнаками і будівничими містечка, спричинились до господарської і духовної розбудови краю.

Свою назву виводить воно від слова "берег" , тобто, в основу її покладено природний фактор. Перша писемна згадка про містечко 1580 рік. Значилося тоді воно в документах як "Бережків", але в плині часу видозмінилося і зберегло дотеперішню свою назву.

Археологічні джерела дають нам підставу беззаперечно стрерджувати, що місця були заселені в сиву давнину. Сліди наших далеких пращурів знаходимо по численних  знахідолк стоянок, кам"яних та залізних  знарядь праці, по курганах, яких так багато навколо Бережниці. А над річкою Бережанкою на початку цього століття виявлено залізницю, тобто піч, в якій плавили руду.

Добу раннього середньовіччя на цій території позначено знахідками римських монет, пізніше монетами із зображенням князя  Володимира Великого, що свідчать про жваву торгівлю найголовнішими товарими-збіжжям, худобою, хутром, медом, воском, бурштином і іншими - з окраїними провінціями Римської імперії та із золотоверхим стольним Києвом. Населення того краю пережило  і навалу татаро-монголів, опинилося потім у складі Великого князівства Литовського, а по Люблінській унії 1569 року - Речі Посполитої.

Першими, відомими нам дотепер, власниками Бережниці були князі  Острозькі, які багато приклались і до розбудови цього краю, а містечка зокрема. 1650 року воно належало вже до власності князя Доминіка Заславського. І, як бачимо з документів, було тут вже 200 домів місцевих українців та 5 єврейських. Але вплині часу кількість останніх перевищить набагато місцеве населення. Пізнішими власниками Бережниці були Кульбішівські, Чацькі, а після польського повстання 1831 року московський уряд забирає його до "казни".

Містечко ще з княжих часів було волосним центром з одйменною назвою. У давні часи - це важливий центр ремесла і торгівлі та важливий духовний осередок Полісся. 

Славилися місцеві міщани не тільки своїми ремеслами - ткацтво, бондарство, теслярство, а й монументальним будівництвом. Завдяки їх розуму і рукам при фундації Острозьких, які дбали  про розквіт релігійного і культурного життя в краї, виріс у містечку перший храм Різдва Богородиці. Пізніше він зник у вогні невідомої пожежі, що, до речі, спалахувала не раз, але після кожної з плжеж вибудовувався заново, щоб могла місцева людність славити ім"я Господнє. Про небайдуже ставлення князів Острозьких до місцевої святині свідчить подарована  храму нашими князями-просвітителями Острозька Біблія, яка до 30-х років знаходилась у святині, пізніше її забрали насильно до музею у Варшаві. В храмі і дотепер зберігається дуже цінна ікона Бережницької Бого-матері - також дарунок князів (вкрадена). 

Впродовж своєї історії цей образ пере-жив багато. Його насильно було перенесено до місцевого римо-католицького костелy‚святого Рафаїла, збудованого у 1726р., який містив цінні мистецькі шедеври та багату бібліотеку,  титуловано поясним написом латинською мовою, але майбутнє ікони, як і минуле, тісно пов"язане з  українським православ"ям і є його великою і незаперечною святинею вцьому краї.

Князі Острозькі подарували храму й інші цінності - книги,чаші, плащаниці, та Євангеліє подароване братами  Прокоповичами 1669 року.

У 1911 року в Бережниці налічувалося 408 домів, 2930 жителів. Тут розміщувались волосне управління, міщанська управа, пошта і телеграф, акцизний уряд, лісництво, однокласна школа, фельдшерський пункт, аптека та аптечний склад, 22 крамниці, земський склад сільгоспмашин, ресторан. Щорічно відбувалось тут 4 ярмарки, на які привозили свої товари купці знайвіддаленіших частин Луцького повіту і самого Луцька.

Нинішній величний храм Різдва Пресвятої Богородиці зведено місцевими зодчими 1911 року по пожежі попередньої святині. Храм дерев’яний, хрестоподібний у плані, вівтарем на схід.  Під час його побудови було збережено святість місця святині, а врятовані духовні скарби в тому числі і Євангеліє, благодатний образ, Острозька біблія перенесені до новозбудованої церкви. В жовтні 2012 року, нинішній настоятель храму отець Миколай, віднайшов старовинний колокол 1901  року виготовлення, що прикрашав колись дзвіницю храму й був схований від атеїстів.

(відкриття храму Різдва Пресвятої Богородиці 1911року)

Великою земельною власністю володіли тут Параскева Горовець - 492 десятини та Станіславовичі - 1094 десятин. За статистикою Бережницького волосного управління та міщанської управи, дві третини від усьго населення містечка становила єврейська (жидівська) громада. У побуті єврйське населення користувалося рідною мовою, мало релігійні інституції ( 5 синагог), своє самоврядування, свої початкові навчальні заклади, де були вчителі-бакаляри, громадські організації ( «холуци», « кагал» тощо). У певний час випускали навіть свої бережницькі гроші, номінацією в 1, 3 і 5 рублів. Українці, поляки, росіяни становили третину від загальної кількості мешканців містечка. Польська община теж дотримувалася своїх традицій.

За народними переказами, двоє бережничан були послані громадою до імператриці Катерини ІІ за справедливістю. Неблизька дорога пролягла до Санкт-Петербурга. Не одну пару постолів довелося стоптати сміливцям – Плисці та Жмурику. Один із них в дорозі помер, а живий повернувся з грамотою, у якій значилося, що міщани Бережниці й надалі залишаються вільними.

Перша світова війна та революція лишили свої сліди і в Бережниці, їх хід позначився на ній руїнами і смертями. З самого початку світової війни багато мешканців Бережниці змушені були залишити свої домівки і рушити на схід, ставши, таким  чином, біженцями. Не всі повернулись у рідні місця. Чисельна група молодих і здорових бережничан потрапила в царську армію, а звідти – прямісінько на фронт. У містечку з’явилися сироти, вдови, каліки- інваліди війни. Мирний люд утратив нажите з великими труднощами майно. Бережничанин Прокопець Григорій повернувся з війни повним Георгієвським Кавалером. Каленичок Калістрат, Пудзюк Яків мали по два Георгіївські хрести. Нагород були удостоєні Антончик Іван, Параниця Северин та інші. «Мій батько – згадує  Антончик Антон Хомич, – Антончик Хома Тихонович ( 1899-  1944), під час Першої світової війни зі своїми трьома сестрами став біженцем, побував у Мурманську та багатьох інших місцях. Повертаючись в Україну, став вояком  УНР, був учасником бою під Базаром. Коли дістався рідної Бережниці і витяг зі свого речового мішка молитовник, з яким ніколи не розлучався , то побачив, що книга була прошита кулею, і це врятувало йому життя».

Протягом 1917  - 1921рр. у містечку часто змінювалася влада. У 1918р. тут було встановлено радянську владу. Червону кінноту змінило військо польське, яке отаборилося в Бережниці на вигоні.

За Ризьким договором 1921 року між більшовицькою Росією та повесальською Польщею Бережниця в складі Сарненського повіту Поліського, а з 1931 року - Волинського воєводства. Будівництво своєї Малапольщі на наших
землях новими окупантами не оминуло Бережниці. В містечку символом могутності поляків став постерунок поліції панствової, яка всіма силами поборювала українство у цьому краї. Проте польські окупанти забували найголовніше - глибоку національну свідомість жителів містечка, яка віки притамана була їхній духовності, становила разом з українською православною вірою незнищену скарбницю поліщуків.

Переглядаючи історичні і документальні джерела того часу, які зберігаються в Держархіві Волинської області, знаходжу яскраві прояви національної і релігійної свідомості жителів містчка, їхню велику і щиру любов до своєї предковічної української православної церкви, рідної мови й культури.

Щоб охороняти рідну мову на Західній Україні, опанованій на той час польським окупантом, виросла і розцвіла "Просвіта", філія якої була і в Бережниці. На захист українського православ"я в Луцьку створено 1931 року Товариство ім. Петра Могили. Серед його членів були жителі містечка: Волков Мартин, Антончик Іван, Васильчик Юрій, Дячок Пилип, Сікідін Трифон і десятки інших.

Духовне життя Бережниці того часу було зосереджене у "Просвіті", що її заснували тут Авенір Коломієць, абсольвент теологічного відділу Варшавського університету, священик, колишній старшина армії УНР, посол до польського сейму Мартин Волков. Всі свідомі свого українства молоді люди стали просвітянами, несли освіту й культуру своєму народу, творили його духовність, чим не могли не викликати ненависть і кару від рук окупанта. Молоді просвітяни дарували жителям містечка й навколишніх сіл радість зачерпнути красу української пісні, танцю, слова в вої спраглі душі, налити їх по самі вінця духовними національними скарбами. При "Просвіті" активно діяли хоровий, аматорський гуртки,читальня, були товариства "Відродження", тверезості та проти нікотину. На місцевій сцені часто йшли вистави п"єс наших класиків, хор незмінно виконував "Боже великий..." та національний гімн.

Особливо урочисто відзначали в містечку і навколишніх селах Шевченківські дні, свята нашої державності, героїв Крут і Базару. Все це могла мати лише свідома українська душа, а нею була наділена більша частина жителів Бережниці. Дешею місцевої філії "Просвіти" були Мусій Юрчук, Трифон Сікідін, Семен Яковець, Тетяна Волкова та інші.

Коли поляки ліквідували "Просвіту", в містечку 1937 року відкрито філію "Просвітянської хати". Газета "Волинське слово", що виходила в Луцьку, ч. 27 від 12 вересня 1937 року писала: "15 серпня" р. відбулося відкриття "Просвітянської  хати" в м. Бережниця на Сарненщині. Прибувших гостей, п. голову Українського Волинського об"єднання, послів Степана Скрипника і панотця Мартина Волкова людність зустріла з хлібом-сіллю. Вітали високих гостей від громадянства м.Бережниця п.Дячок Пилип, а від хору ВУО 13-літня дівчинка п. Надія Паращук такими словами: "Від імені хору ВУО в Бережниці вітаю Вас, високодостойні гості, бажаю Вам щастя, успіху, завзяття і відваги в праці для добра нашого   народу, а в знак нашої пошани і солідарності до Вас приіміть від мене цей дарунок" і піднесла  п.Голові китицю квітів. По привітанні відбулися організаційні збори. Промовляли посли п.о. М.Волков, Голова УПР С. Скрипник.

До ради  "Просвітянської хати" вибрано: п. Юрчук Мусій - на голову, п.Брижа Марка - на заступника, п. Дячка Пилипа - на секретаря, Никитюка Гриця - скарбником і Кедрука Якова, Іовця Опанаса та Дячка Івана - членами ради...На закінчення молодь і непроглядні маси людності в святковому піднесеному настрої відпровадили високих гостей за м.Бережницю з ентузіазмом прощаючи їх і бажаючи щасливої дороги і до скорого побачення."
Майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав (в миру Степан Скрипник) побував в Бережниці і на початку 1942 року.

Про містечко зберіг він протягом усього життя найтепліші спомини. Гостем містечка в 30-х роках був професор Іван Огієнко, пізніше митрополит УПЦ владика Іларіон. Перебуваючи в Бережниці, побував він у сусідньому селі Кураш, де в давньому княжому храмі серед його величезного і багатого архіву виявив рукописне укаїнське Євангеліє, а житель села Семен Яковець подарував професору знайдену срібну монету із зображенням Київського князя Володимира Великого.

Без сумніву, що душею національного і релігійного життя в 20-30-х роках у Бережниці був священик о. Мартин Волков, білорус за національністю, щирий українець душею. Він першим на Сарненщині (Сарненщина була в юрисдикції не Волинської, а Поліської єпархії з центром в м.Пінську, яку очолював владика Олександр (Іноземцев) провадив служби  Божі  на українській мові. Під час чергових виборів до польського сейму його було обрано послом від Сарненщини. В польсьму сеймі разом з іншими послами з Волині боронив п.о. Мартин Волков  православ"я , мову, культуру.

У Дежархіві нашої області зберігаються оригінальні документи -  листи, писані п.о. Мартином Волковим до свого колеги посла Сергія Тимошенка (ф.60. оп. 1, спр. 5, арк. 38, спр. 9, арк. 8 і інші) та відповіді на них. У своїх листах просить він боронити у Волинському воєводському управлінні українських священиків отців Михайла Семенюка, Власія Пашкевича і його сина, Отця Штуля і т.д., виступає проти неправильної комасації землі в с.Люхче Сарненського повіту.

У листі від 28.05.36 р. посол, панотець Мартин Волков пише до свого колеги в Луцьку: "Даруйте, бутьте ласкаві, коли зроблю Вам прикрість, звертаючись в справі незатвердження на парафії п.о. Михайла Семенюка. 14.05 був призначений на парафію в с.Озеро Сарненського повіту, але вже сьогодні іде туди о.Віталій Бабич, бо там "український дух".

Підтримка цьому о.Бабичу забезпечена у воєводстві. Все ж таки почуття елементарної справедливості якось непокоїть серце за долю так поневіряного о. М.Семенюка."

В усіх листах о. Мартин Волков турбується за долю людей, долю України, нашої рідної церкви. І за свою любов до них мав щирий патріот ненависть і наругу польських націоналістів і московських шовіністів, які в спільній ненависті до українства поборували його, не гребуючи жодними методами. З другої половини 1935 року п.о. Мартин Волков був настоятелем ПочаєвоБогородного храму в м. Сарнах та благочинним округи, захисником українського православ"я  від московських попів і їх вірних місцевих яничар. Серед документів Держархіву зберігається лист до митрополита Діонісія, глави православної церкви в Польщі, від ворогів українського православ"я, російських білих шовіністів, що окопалися в Сарнах. Вони вимагали усунути о. М. Волкова, припинити українізацію Богослужень, власне вимагали й робили те, що нині роблять червоні проти української церкви. Як бачимо, РПЦ  має багатий досвід і велику спадщину в поборюванні українського православ"я.

Серед документів нашого архіву зберігається і прохання вірних РіздвоБогородичного храму в Бережниці до архієпископа Поліського й Пінського Олександра від 18.05.37 р. "Забрати з храму отця Якова Іщука, - писали вірні, - для добра віри і церкви православної, уклінно просимо Ваше Високопреосвященство призначення нам більш відповідного священика, котрий, стоячи на сторожі віри і церкви православної, умів би одночасно підтримати Віру у своїх прихожан, одночасно шануючі їх святощі релігійні й національні почуття і щоб "Пастир і стадо були єдно" (ф. 60, оп. 1, спр. 9, арк. 256-257).

Міщани Бережниці добре розуміли, що боротьба за українську церкву є боротьба за нашу національну духовність, нашу державність. На теренах Західної України після  17 вересня 1939 року встановлюється радянська влада, яку радо зустрічали в Бережниці . На східній околиці містечка була побудована велична арка,  багато мешканців на рукави одягли червоні пов’язки і банти. Біля арки відбулася урочиста церемонія зустрічі з радянськими військовими підрозділами. Через Бережницю проїхали в західному напрямку танкетки. Нове життя почало набирати обертів. У Бережниці відкрилась українська середня школа, що було великою радістю для всіх. Політична атмосфера того часу була напруженою, відчувалося , що в повітрі пахло грозою. Усі чекали наближення якоїсь катастрофи. Особливо ці настрої виразно відчувались у Бережниці, де з гарячковим поспіхом  будувався великий військовий аеродром « Нова Москва». Тут було зосереджено багато техніки,багато матеріальних і людських ресурсів. Одних чеченців  налічувалось багато тисяч. Вони, як раби били щебінь з гранітних брил. Поряд із бульдозерами різних типів переміщували грунт сила-силенна підвод  із людьми з багатьох навколишніх сіл. Усі посіви  на сотнях гектарів були знищені за невелику компенсацію. Робота не припинялась ні вдень, ні вночі.  Прямо на полі стояли  продовольчі палатки. У самій Бережниці було відкрито чимало їдалень, а для послуг начальства та інженерно- технічного корпусу був ресторан закритого типу. Усім була робота. Навіть учні школи заробляли гроші, в’яжучи з соломи мати для покриття бетонних плит, якими встеляли стартові доріжки для важких військових бомбардувальників. Ці мати змочували водою, а під ними твердів бетон. 22 червня 1941 року, приблизно опівдні прогриміли над « Новою Москвою» німецькі літаки, з яких застрочили кулеметні черги. Про вбитих не було чути. Однак цей велетенський людський потік швидко почав кудись зникати , розпадатись. До вечора всяка робота на будівництві  повністю припинилася. Незабаром через Бережницю на схід пройшли колони чеченців. Другого дня в центрі  будівельного майданчика горіла техніка, польові електростанції. У Бережниці теж горіли якісь склади ,лопались з   гуркотом азбестові труби.  У другій половині  дня із заходу  в’їхали дві машини з тяжко пораненими  солдатами. Бережничани несли молоко та інші пожитки, але згодом усе почало рухатись на схід. Пройшли останні машини, гребля в напрямку Сарн була підірвана в трьох місцях. Нарешті все кругом  затихло, ущухли пожежі, лише зрідка де-не-де проходили по містечку все ще збуджені люди. Через день у Бережницю вступили німці зі сторони Дубровиці.Це в основному були  велосипедисти і кілька мотоциклістів. Не було жодної офіційної зустрічі з новими « визволителями». А фото, яке засвідчувало « зустріч» німців бережничанами з хлібом і сіллю, опубліковане в Дубровиці, було фальшивкою КДБ. Почалась німецька окупація. Не повернулися з війни 81бережничанин. На їх честь споруджено стелу « Землякам від односельчан», на якій викарбувано прізвища загиблих.   А ті, що повернулися до рідного села з війни приступили до трудових буднів.  Потрібно було відроджувати зруйноване війною господарство. Господарство очолив ветеран війни  Червоний С. М.

В роки другої світової війни і частої зміни окупаційних режимів в боротьбі з ними віддало своє життя й майно багато жителів містечка. Нацисти злочинно винищили все єврейське населення Бережниці, а більшовики
свідомих українців. Серед воїнів УПА була молодь Бережниці, яка з честю і гідністю, не шкодуючи свого життя, боролася за незалежність України, за її волю.

Вічним сном у великій повстанській могилі біля с.Кураш спочивають вояки УПА, серед них бережани - Федір Мостюк, Мусій Юрчук.

В 1964 році в центрі села було відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку,автором  якого є Бриж Теодозія  Марківна. Гроші на пам’ятник зібрали активісти села, від концертів. Ініціатором був Антончик Антон Хомич.

Віки пролітали над нашою землею, над Бережницею, приходили і гинули окупанти, а вона пережила депортацію, колективізацію, радіаціюці складові частини "соціалізму і комунізму", і вижила з вірою у воскресіння Матері-України, у кращу її долю.

Як уже згадувалося вище, свого часу в Бережниці , як і загалом на Дубровиччині, жило чимало поляків. Величний римо – католицький костел тодішня влада висадила в повітря, а польське кладовище з роками занепало.

А між тим виявилося , у Польщі почасти й досі живуть нащадки похованих тут людей. Польська сторона зініціювала відвідини  Бережниці. Кладовище було впорядковане. 25 вересня 2005 року в Бережницю приїхали гості з Польщі, в кількості 60 чоловік.

Очолив делегацію мешканець польського міста Гольштина Ян Рудковський – засновник і президент Товариства дружби Волині й Полісся, яке існує вже багато років. У складі делегації зокрема: віце-  консул Республіки Польща в Україні(Львів) Анджей Дрозд, член згаданого Товариства Йозеф Залевський ( польське місто Нідзиц), настоятелі парафій Св. Володимира   Великого ( Українська Греко- Католицька церква) й Преображення  Господнього ( Римо-Католицька церква) із Сарн відповідно о. Анджей Вальчук, а також члени Герцогства польського ( це польський скаутський рух у нашій державі). Було також чимало представників засобів масової інформації.

Гостей зустріли хлібом-сіллю. На впорядкованому кладовищі урочисто відкрито пам’ятний знак – вертикальну чорну мармурову плиту,  вшановано пам’ять упокоєних у цій землі людей, священики відправили заупокійний молебень. Усі  гості побували в церкві, склали молитву. А потім відвідали місце, де колись стояв костел. Місцевий житель, Борис Стельмах, будучи православним, встановив на цьому місці металевого хреста. Гості щиро дякували за це. Вони поклали тут квіти, помолилися.

У 2009 році в Бережниці святкували 100 років місцевому храму Різдва Пресвятої Богородиці.

З нагоди цієї знаменної події зійшлися й з’їхалися до святого храму його численні прихожани, бо багато років церква несла Боже вчення. Ніколи  її двері не були  зачиненими для спраглих за Божим словом. Тут воно звучало навіть в тяжкі роки лихоліть й темного безвір’я. Довгий час саме церква залишалася в Бережниці осередком суспільного та культурного розвитку.

У ювілейний день пошану храмові віддало числене духовенство на чолі із владикою Сарненським та Поліським Анатолієм. Не оминули таку поважну у віці  й вірі церкву й мирські очільники. Привітали місцевих прихожан  голови районної ради Микола  Новик та райдержадміністрації Леонід Стрибулевич. Сергій Кошин – народний депутат України , подарував храму бурштинову ікону  із зображенням Пресвятої Богородиці.

10 жовтя 2010 року о 13 годині в Бережниці відбулося відкриття скульптури Розп’яття Ісуса Хреста, виготовлене Теодозією Марківною Бриж – заслуженим скульптором України, уродженкою Бережниці. Проект Євгена Безніска. Майстер Степан Янів, с.Домні, Львівської обл.

На відкриття приїхав чоловік Теодозії Марківни – Євген Безніско, заслужений художник України, лауреат Шевченківської премії, син – Ярема також художник, мер міста Богуслава – Ігор Никоненко. Спонсори, меценати, митці, гості  з Києва, Рівного, Березного.

У серпні 2012 року в Бережницю  приїхала Евелін Фабрікант, жителька Америки, на батьківщину свого дідуся, щоб обговорити з сільським головою місце для будівництва Меморіалу пам’яті страченим євреям під час війни.

Громада села, після обговорення , підтримала пропозицію  й вирішила, що він має розміститись на одному з колишніх єврейських кладовищ.  Їх територію показала  місцева жителька.

«У чому винні євреї?» - запитує крізь сльози жінка. У Бережниці Дубровицького району цим людям колись належали оселі, лавки,   земля. Тут не залишилося жодного єврея, як і синагоги та ще 4 єврейських молитовних будинків, які були у 1885 році. Їхні нащадки не робили спроб і ніколи не вимагатимуть повернення втраченого майна.  У 1897 році в Бережниці проживало до 2 тис. 964 осіб. З них 775 – православної віри, а 2 тис. 160 – іудейської. Зруйновані часом мацеви ( єврейський надгробок у формі вертикальної кам’яної плити, інколи металевої чи дерев’яної, з написами івритом та символічними рельєфами, що встановлюється на могилі для увічнення пам’яті померлого). Ніби євреї ніколи  не існували.  Але ж вони були. Про це навіть свідчить частинка Тори ( Старого Завіту, Біблії), що зберігається в шкільному музеї Теодозії Бриж.

Люди, які живуть в Америці, знають що їхніх предків убили, хочуть покласти  на могилу камінь і помолитись.
Евелін дуже сподівається, що незабаром з Америки, Європи й багатьох куточків світу їхатимуть  нащадки  загиблих на бережницьку  землю, що благодатно живитиме корені їхнього роду.

Дослідження Володимира Рожка

Під час вивчення геологічної будови і формування рельєфу околиць с. Бережниця в урочищах  «Страшний рів» і «Жовтий яр»  вивчалась причина їх формування. В цих урочищах були зібрання колекції гірських порід:  гравію, валунів різноманітної форми, які виявились археологічними знахідками кам’яної доби.

Особливістю рельєфу є вплив насування льодовика, який залишив свій слід  між Бережницею і Куражем у вигляді кінцево-маренної  гряди,  складеної з наносів піску, гравію, гальки і валунів.

Краєзнавцем Антончиком Антоном Хомичем було  знайдено багато різних знахідок.

Більшість із них це:  серпи, вістря списів, сокири-тесла, виготовлені із кременю. Це свідчить про те, що західна Волинь  -  це територія багата на поклади високоякісного кременю.

Всі ці знахідки були впорядковані, що дізнатися про знайденні речі більш детально і науково, було вирішено надіслати їх для аналізу до  Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича Національної академії   наук України   у відділ археології міста  Львів.

Ці археологічні матеріали виявилися дуже цікавими,  і ми багато чого дізналися про знайдені речі та історію свого краю.

Знахідки можна поділити на такі групи:    
                         1. крем’яні серпи;
                         2. крем’яний наконечник списа;
                         3. крем’яні сокири- тесла;
                        4. крем’яна пластина;
                        5. кам’яні бойові сокири;
                        6. фрагмент кераміки.

Вони належать до різних , хоча й суміжних епох. Оскільки більшість знахідок ( серпи , вістря списа, сокири – тесла )  виготовлені з кременю ,  варто згадати  , що Західна Волинь -  це територія , багата на поклади високоякісного кременю із літологічного горизонту турону .  Крем’яна сировина , добута тут , має чудові петрофізичні властивості  і відноситься  до найкращих ґатунків у Центральній і Східній Європі. Про це було відомо вже нашим далеким пращурам , які і цінили, добували  , обробляли і    , очевидно ,торгували  славним волинським кременем.

Серпи ( рис. 1 : 1,2 ), два серпи належать до так званого «волинського» типу цих прадавніх жниварських знарядь , який виник ще у ранньому періоді доби бронзи . Точніше , -  це сенгментноподібний тип серпів, оброблених у двоплощинній техніці леза  їх загострені  середньо зубчастою ретушшю, яка досить дієва під час  жниварських та ріжучих операцій, Ці серпи  є готовими виробами  із чіткими слідами вжитку, про що свідчить  дзеркальний полиск / за полірування стеблами рослин, які зрізались/    майже  всієї їх площини з двох боків та підправлення  відгострення робочої частини леза .  Робочі  краї серпів легко увігнуті.    Кріпилися  серпи у кістяне або дерев’яне руків’я.

Описаний тип серпів може датуватися кінцем    доби бронзи  / початком  ранньо залізної доби   (ХІІ – УІ ст.  до року Р.Х.   )  і  зустрічається в культурах  бронзового періоду ( тщінецький,  комарівський,  Ноа)  та  у «волинських» культурах  передськітського часу, наприклад,  «могилянської»   групи.

Виробництво серпів,  безперечно, було місцевим.   На Рівненщині досліджені стародавні спеціалізовані майстерні ранньозалізного віку, де виготовляли  крем’яні серпи / в околицях сіл  Боцянівка, Заруддя,  Костяниць,  Листвин/.  Також на Рівненщині в селі  Зелений Гай /колишній Хомутів/  нещодавно виявлено  унікальний скарб,   що складався  із кількох десятків серпів.

Так само,  очевидно,   місцеве походження має і наконечник списа /рис.2:1/,  але датується він дещо раднішим часом  / першою половиною доби бронзи/.   Такі вістря є характерні для стріживської  /стжижовської / культури, пам’ятки якої поширені власне на Волині /кінець ІІІ – перша половина ІІ  тис. до Різдва Христового/. ДО цієї  ж  епохи і культури можемо віднести крем’яні сокири-тесла /рис. 3: 1,2; рис. 4:1/.   Вони мають виразні сліди  вживання – робочі частини сокир – леза є заполірованими, помітні скісні насічки.

Цікавими є кам’яні сокири / рис. 5:1,2/.  Це уже не просто господарське знаряддя, а зброя, символ влади, належності до вищої касти  воїнів та керівників,  роду чи племені. Це ж також була і зброя богів у багатьох давніх релігіях. Скоріше всього,  ці кам’яні сокири можуть датуватися, так як і описані попередньо знахідки початком  - середини доби бронзи, вони властиві для багатьох  культур шнурової кераміки.  Але і дещо пізніший час  - у періоди середньої бронзи /комарівська, тщинецька  к-ри/ також зустрічаються кам’яні свердла-сокири.

Не виключено, що талi сокири мали функцію  оберега, повного сакрального символу і могли передаватися iз поколiння в поколiння. В українськiй етнографії описанi знахарськi способи лiкування водою, пролитою через отвiр такої, як називали люди «громової» сокири.  На одній із сокир /рис5:2/  є  кiлька насiчок на обусi та поряд із отвором, але про їх походження та призначення щосъ сказати важко.

Крем’яна ножеподiбна пластинка /рис.2:2/ може датуватися на початок та першу пол. доби бронзи /к—ра шнурової кераміки/.

Уламок  лiпної вільноручної кераміки - частини бочка бiля вiнця  /рис.4:2/ , є не дуже виразним для чiткого датування, скорiше всъого це може бути пiзньобронзова доба / тщинецька або комарівська  культури/.
Шкода, що точно невiдомо, звiдки походить кожна знахiдка. В археологiчнiй лiтсратурi вiдома пам’ятка /поселення доби пiзньої мiді - бронзи городоцько—здовбицької культури,  яке розташоване на пiдвищенi першої надзаплавної тераси лiвого берега р.Горинь, на територii колишньої ферми. Без сумніву, на території Бережниці та околиць є ще археологічні пам’ятки науці невідомі.

Цiкавим видається колекцiя такiх знахiдок:   наконечників списа, бойові кам’янi сокири , сокири—тесла, ножеподiбна пластина. Такi речi, якi належать до кола культур шнурової керамiки, часто знаходяться у
її курганних та безкурганних похованнях. Не виключено, що поблизу є
могильник доби ранньої бронзи і звiдти, iз зруйнованого поховання походять згадані речі.   

Ці кам’яні знаряддя праці свідчать про те, що територія, на якій знаходиться с. Бережниця була заселена  ще  у  добу ранньої бронзи.

Полісся.  Наш край.  Земля, що наділена могутнім   природничо-ресурсним потенціалом.

Полісся. Погорина.  Наш  край, земля, що вічно шанує предків, дбайливо оберігає минувшину  і трепетно заглядає у завтрашній день,  сповнений новизни, неспокою і наснаги.

Бережниця 2012 року. 280 дворів, 600 жителів. У селі працює: сільська рада, ЗОШ І – ІІІ ступенів, дитячий садок « Веселка», будинок культури, публічно- шкільна бібліотека, лікарська амбулаторія  ЗПСМ, аптека, лісництво,ветеринарна дільнича лікарня, ветеринарна аптека, СВК ім. Шевченка, торгова мережа: продмаг ДП « Шанс», кафе комбінату громадського харчування « Мрія», продуктовий магазин і промисловий магазин підприємця Дячка О. І.,відділення зв’язку, Православна Церква Різдва Пресвятої Богородиці. Село віднесено   до    третьої    зони згідно ЗУ « Про статус і соціальний захист населення від наслідків аварії на ЧАЕС».  Проживає один   учасник бойових дій в Афганістані – Ольховик  Микола Павлович. За останні роки смертність переважає народжуваність. Через село пролягає автодорога республіканського значення.

Наявність природних ресурсів: пісок,  глина.